ЭГОИСТКА (о сирых и убогих)
Oct. 17th, 2007 04:31 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
diana_lediМне трудно жить. Меня преследуют сирые и убогие. Старушки слепенькие ждут меня на перекрестках пачками и я их перевожу, перевожу, держа цепко за костлявенькое плечико (а видит Бог, как я боюсь сама переходить дорогу!)
Сопливые ревущие дети в поисках потерянной мамы путаются у меня под ногами тоже очень часто. И я утираю сопли чужому чаду, озираюсь и ору: "Мама Галяааааа!!! Ваш ребенок здесь!" Дитя, конечно, начинает сразу быть в восторге от орущей тети, до того момента, пока гневная мать подлетит да кэээээк даст чаду подзатыльник! Потом люто зыркнет на меня - а не украсть ли я решила сопливую драгоценность? - и потащит за собой упирающееся, оборачивающееся на прикольную тетю опять ревущее дитя.
Бабки с сумками, еле-еле подымающиеся по ступенькам из подземного перехода, обычно видят такую картину - цок-цок-цок, бегу я мимо вниз по ступенькам...
Стоп... Медленно поворачиваюсь, обреченно догоняю бабку, беру в одну руку ее сумки, на вторую взваливаю самое - бабку. И тащу наверх, и водружаю. И - цок-цок-цок. Конечно, в результате олпаздываю...
Меня ненавидят врачи "Скорой помощи" - я вызываю их к телам, лежащим на улицах. У меня есть оправдание - я вызываю только тогда, когда меньше +10 воздуха. А если больше +10, я ограничиваюсь определением - жив, пьян, пульс...
На меня люто зыркают милиционеры - я могу поднять их с уютных лежаночек милицейских отделений ())) ) и погнать вночи разбираться с уличной дракой.
Я ЭГОИСТКА!!!
Сирые и убогие портят мне созерцание картины мира. И если я пройду мимо, не отреагировав, в моей душе станет что-то зудеть, зудеть... Чувство вины, может? Нет, мне важен также внутренний комфорт.
В 99% мама найдет орущее дитя и без меня. А пьяный не замерзнет, поспав на морозе. Говорят, пьяных Бог бережет. Бабка тоже о чем-то думала, когда гребла на рынке продукты в кошелку.
Но - пусть. Есть ведь этот пресловутый 1%. Вот ради него. И эгоизма своего. Пусть мне будет комфортно.
Таке заношене слово “милосердя”... Набридло слухати з телеекранів, читати в газетах. Може, не треба діставати його? Хай лежить собі в скринях разом з пожовклими портретами принцеси Діани та Матері Терези. Туди ж складемо напівзабуті матеріали про Олександру Деревську, що всиновила більше сорока дітей і – як його там звали, - того ташкентського коваля, який узяв до себе під час війни шіснадцятеро сиріт і виростив їх усіх. Чиї б ще скласти туди фото, про кого пам ять зачинити важким віком скрині? Ти бач, так просто й не згадаєш! Не знаємо прізвищ лікарів, що під час епідемій працювали в самому вогнищі, не думаючи про своє, власне здоров я. Не пам ятаємо тих, хто під час війни переховував полонених, євреїв, ризикуючи життям своїм та життями своїх дітей. Досить, набридло! Треба крокувати уперед, не оглядаючись. Так легше, так можна швидше досягнути вершин у своєму житті! Чи я нічого не розумію?
... Заметіль. Мороз мінус п ятнадцять. Двоє школярів років по десять спиняють напівпорожню маршрутку. “Можна за гривню дві зупинки проїхати, дядю?” Дядя – водій, матюкнувшись, зачиняє дверцята: “Проїзд – півтори гривні з носу! Пішки ідіть за гривню!”...
Мабуть, у водія нема своїх дітей. Чи є, та він впевнений у тому, що ЙОГО діти не мерзнуть на зупинках. Нічого не розумію!
... Автобусна зупинка. Під їздить розкішне авто, з якого виводять вівчарку. Лунає команда “Сидіти!”. Вівчарка слухняно сідає і проводжає очима хазяїна, того свого бога, що спокійно сідає у авто і від їздить. Проходить година. Пес сидить, чекає бога. Проходять мимо люди. Пес нікого не бачить. Розгублено проводжає очима автомобілі. Я теж нічого не розумію!
... Знову зима. Лежить на зупинці скривавлений чоловічок. Проходять мимо люди, дехто оглядається, дехто бурчить: “П яниці...”.
... Переддень Дня незалежності. Будинок побуту. Люди поспішають забрати речі, поспішають з роботи додому – встигнути, поки нема пробок. У охоронця багато роботи – він відчиняє та зачиняє двері. Між цими справами, він зіштовхує зі сходів старого, що ледве стоїть на ногах, спираючись на милицю. Старий знову пробує ступити на сходи, розгубленими очима дивиться на людей, що пробігають мимо. Підходжу, пробую розібратись. Усе одразу стає зрозумілим – очевидно, не вслідкували родичі, дід вийшов з дому, а де живе – забув. Нічого дивного – є такі хвороби, коли людина все забуває. Пробує згадати – марно. Йду до охоронника, прошу викликати “Швидку”. У відповідь чую: “Ідіть собі, цей дід мене за останню годину дістав! Таких дідів повно у Києві, швидше б вони виздихали! А виклик “Швидкої” у мої функції не входить”. Я вважала, що викликати лікаря до хворого – це той мінімум, що входить у функції кожної людини. Аж ні. Мабуть, той охоронник не має старих батьків, та й сам гадає жити вічно. Знову нічого не розумію!
...А ось і День незалежності. Найбільше свято нашої країни. І раптом новина – святкування переноситься на два дні. В країні траур. Бо саме на нашій території загинули люди в авіакатастрофі. Там українців не було, але разом з родичами загиблих ми маємо віддати шану пам яті. І поряд з розумінням – спалах обурення! Як же – витратились на квитки, приїхали святкувати у Київ, а тут якийсь літак. А чи той Путін оголосив би траур за якимось нашим, українським, горем? Гуляти хочемо!.. Не розумію.
Власне, нічого страшного не сталось. Обурений пасажир маршрутки заплатив за хлопчаків нещасні ті три гривні, замерзлі хлопчики проїхали свої дві зупинки в теплій маршрутці. Один з тих, хто йшов повз скривавленого чоловіка, зупинився та викликав “Швидку”. Виявилось – приступ епілепсії. Лікарі подякували, адже приїхали вчасно, людина не встигла померти чи замерзнути. Старому з хворобою Альцгеймера знайшли його квартиру, де перелякані рідні вже не знали, що подумати та де його шукати. Та й пес не довго сидів на зупинці. Три не знайомі між собою жінки спинились, швидко розібрались у ситуації. Одна взяла собаку жити до себе, дві інші взяли на себе витрати - виклик ветеринара та оплату незначної операції – пухлина. Мабуть, через ту пухлину його й викинули з дому. А тим, хто так хотів гуляти саме на День незалежності, тактовно пояснили, що масові гуляння в дні, коли на території нашої країни загинули раптово й страшно люди, та навіть діти – це просто непристойно. Але я все ж нічого не розумію...
Ті люди, що спинились, що мимо не пройшли – Їм вже нічим не допоможеш. Так і будуть вони витрачати свої три гривні на чужих дітей, двісті доларів на чужих собак. Так і спізнюватимуться додому, йдучи з роботи, бо знову й знову будуть спинятись, наштовхнувшись на розгублений погляд, благання допомоги. Цим людям важко крокувати уперед, не оглядаючись.
Прізвища того водія маршрутки та охоронника знати теж не треба, бо з ними теж уже не вдієш нічого, як і з хазяїном собаки, що їздить в дорогій машині. Санкцій до них неможливо примінити ніяких – чи є санкції за нелюдяність? Хай живуть, упевнені в тому, що з ними та їхніми близькими нічого ніколи не станеться.
А от ті, яких більшість... Ті, хто крокує вперед упевнено, хто робить вигляд, що не помічає чийогось раптового маленького горя... А дехто ж і справді не помічає. Вони летять до своїх затишних домівок, до скринь, в яких заховане це набридле, затріпане слово “милосердя”. Бо так легше, так можна швидше досягнути вершин у своєму житті. Цього я дійсно не розумію.
Написала и швырнула в стол. Выпустила пар.
... а редактор сказала: "ну-ка, ну-ка..."
прочла и отдала литредактору.
Я колупала пальчиком стол и говорила: "Ой, фу! Да то я так - в стол писАла... Да уровень районной газеты..."
Активно стеснялась, одним словом.
Литредактор торжественно зашла и зачитала. И выразила восхищенье. Спросила - по правде ли все так было. "Та да!" - с досадой сказала я. - "И пес, и дети, дед этот... Здолбалась, пока пристроила! Я эгоистка." Сотрудники смеялись. Но говорили - да! Да, как часто мы не замечаем таких моментов и проходим мимо!
И было так... И было отдано в набор.
... Вечером мы с сыном возвращались домой. В сотне метров от редакции на проезжей части лежало тело. Мы стали подымать тело - я в эгоизме своем, а сын обреченно-привычно помогая... Да он тоже эгоист изрядный!
Остановились и стали помогать нам еще три человека из прохожих-эгоистов.
Обычная история - пьяную тетку сбила машина. Мы вызвали "Скорую". "Скорая" велела обращаться к милиции. Скандалить по мобильному - не хватало денег.
Мимо шли сотрудники и литредактор.
"Пока-пока!" - улыбнулись они нам и помахали ручками.
"Ээээээ.... Мобильный... Дайте..." - пробормотала я им вослед.
"Пока-пока!" - помахали они ручками.
Прикольно. И сейчас смеюсь. Что, - тетка? Да спасли тетку, что ей сделается! Я разве о тетке? Смеюсь я...
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2007-10-17 02:43 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 02:47 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 02:49 pm (UTC)головне за хвіст мене не треба ловити!!!!
no subject
Date: 2007-10-17 02:51 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 03:18 pm (UTC)А переводить - заметка не стоит того...
)))
no subject
Date: 2007-10-17 03:21 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 02:52 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 02:58 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 03:21 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 04:00 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 03:13 pm (UTC)А это не может не радовать.
no subject
Date: 2007-10-17 03:33 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 04:01 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 04:35 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 05:19 pm (UTC)Ты понимаешь. Я тоже стала понимать, когда мне пояснили... Такие эгоисты поясняли!
Не "плюс" и не "минус", да.
no subject
Date: 2007-10-17 04:46 pm (UTC)СПАСИБО ОГРОМНОЕ!!
no subject
Date: 2007-10-17 05:20 pm (UTC)Я не могу связаться с Андреем.
no subject
Date: 2007-10-17 05:21 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 05:45 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 06:06 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 06:18 pm (UTC)СОБАКИ. Брать в дом только потерянных породистых - они не выживут на улице. Как правило в течение недели удавалось пристроить в хорошие руки. Но и дома их изрядно оседало.
Беспородных - самых слабых и замерзающих накормить. Сытый не замерзнет. Кормить подальше от дома. Чтобы не поняли, где я живу. Эх!..
НИЩИЕ. Всем подавать невозможно. Давно с детьми решили - подавать только явным калекам и музыкантам. "Вы, дети, сами музыканты и должны соблюдать коллегиальность. К тому же - музыкант работает. За это уважаем и платим." - говорила я.
БОМЖИ валяющиеся. Да, с этими сложнее всего. Но с возрастом начинаешь понимать, кого следует оставить лежать, а к кому действительно позвать врача. (Бедные врачи!) Сочуствуя врачам, позвать.
ПТИЦЫ. Змой кормить - однозначно. Сытый не замерзнет. ))))
Да фигня все это. Все равно комфорта не будет.
no subject
Date: 2007-10-17 07:41 pm (UTC)а во мне брезгливость по отношению к бомжам сильней такого эгоизма. увы. :(
no subject
Date: 2007-10-17 07:43 pm (UTC)no subject
Date: 2007-10-19 09:28 am (UTC)no subject
Date: 2007-10-17 07:12 pm (UTC)Классическая иллюстрация.
no subject
Date: 2007-10-17 08:04 pm (UTC)Интересное повествование
Date: 2007-10-18 07:22 am (UTC)Да. Знаете, так оно и есть. Так Вы и делаете. Чаще не для других, не для ТЕХ, а для себя. Вот такой странный эгоизм. Побольше бы нам таких … эгоистов.
Кстати, загляните сюда (http://community.livejournal.com/oni_zaebali/). Там "крики душ" погромче будут. ;)
Вы часто пишете: "писАла". Намекая на то, что именно в том слоге нужно ставить ударение. Поверьте, большинство читателей ставит ударение именно там, где нужно. Но из-за Вашего намёка думает, что ударение в этом слове в даном тексте можно бы поставить в другом месте… Не думайте, Ваш читатель не настолько распущен.
Если видели у "Симпсонов": "Не смотрите туда, куда я показываю пальцем!!!!!" Не уподобляйтесь.
Re: Интересное повествование
Date: 2007-10-18 08:12 am (UTC)Ага. Машинально. Издержки профессии. Как программисты ноль перекрещивают, в отличие от буквы О. Спасибо.
no subject
Date: 2007-10-18 08:17 am (UTC)no subject
Date: 2007-10-19 09:30 am (UTC)