Я довго лежала. Прикута до ліжка. Тоді довго носила здоровенну гіпсову дуру на нозі. Разом це вийшло - рік. І потім я поверталась і повертаюсь до тих гіпсів, милиць, тростин...
Після усього того - могла спілкуватись лише з такими ж. Хто пройшов через цей біль, кров, сморід... Бо друзі з минулого, здорового життя здавались такими... поверховими, чи що?
Поручкатись зі Смертю і лишитись таким же, як був? Таке неможливо.

Потім пройшло. Спілкуюсь з усіма. Але тінь страждання, розуміння того, що ми були у пеклі - воно, звісно, накладає тавро. Ми відчуваємо одне одного, ні?
Оце уміння бачити головне. Не зважати на дрібниці. Що головне? Життя, здоров"я твоє та близьких. Повага до людей сильних духом і легка зневага, жалість до слабаків.
Та навіть уміння веселитись, коли на тебе суне відчай.
Твої веселі пости про свою хворобу...
Мій відчай від того, що я не можу вийти з дому. Що роблю? Сідаю й пишу веселу оповідку про Васю, якому омпно...